ДЕРЖГІДРОГРАФІЯ
 
 
На головну / Маяки Керченського району Держгідрографії

Маяки Керченського району Держгідрографії

Бурунський Передній
Географічні координати:
Широта – 45° 14.3' N
Довгота – 36° 25.0' Е
Висота башти від основи – 16 м
Висота вогню від рівня моря – 30 м
Дальність видимості вогню – 8 миль
Бурунський Задній
Географічні координати:
Розташований за 7,9 кбт від Переднього
Висота башти від основи – 11 м
Висота вогню від рівня моря – 48 м
Дальність видимості вогню:
зеленого – 8 миль,
червоного – 18 миль

Керченська протока завжди відзначалася непостійністю своїх параметрів. Згідно зі спостереженнями на кінець XX століття ширина протоки зменшилася до 45–50 м, а глибина – на 0,5 м. Тому тут постійно тривали роботи з днопоглиблення та розширення фарватеру, що сприяло зростанню інтенсивності руху у протоці, яке відповідно потребувало і вдосконалення навігаційного обладнання у регіоні.

У 1906 році Головне гідрографічне управління у Лоцманських примітках сповістило мореплавцям, що "...на західному березі Керч-Єнікальського каналу встановлено два створні Бурунські маяки для освітлення другого (Бурунського) коліна підхідного каналу з Чорного моря до порту Керч, освітлення має напрямок NO–SW 37° 34'.

Нижній (Передній) Бурунський маяк, встановлений на мисі Комиш-Бурун, складається з кам’яного одноповерхового житлового будинку зі службами та кам’яної восьмигранної башти заввишки 55 футів від основи і 125 футів від рівня моря, яка стоїть осторонь.

Маяк має дирекційне освітлення, що світить у напрямку осі другого коліна, а також секторне, яке своїми межами охоплює рифи біля мису Такил і банку Анісімова (на південь від мису Панагія). Отже, він є вхідним маяком у Керченську протоку.

Верхній (Задній) Бурунський маяк, встановлений на відстані 692 сажнів на SW 37° 34' від Нижнього Бурунського (у місцевості Ельтиген), складається з кам'яного одноповерхового будинку зі службами і кам'яної чотиригранної башти заввишки 38 футів від основи і 174 фути від рівня моря, яка стоїть окремо. Башту обладнано дирекційним освітленням, що світить у напрямку створу, що його утворює з Нижнім маяком (по румбу NО 37° 34').

Обидва маяки почали діяти у 1906 році.

Воєнне лихоліття не оминуло ці маякові споруди. Бомбардування, артилерійські обстріли зробили свою лиху справу: маяки зазнали значних пошкоджень. Відремонтовано та введено в дію їх було лише у 1954 році, а до цього часу на місці Бурунського Переднього маяка стояв тимчасовий дерев’яний знак – чорний двогранний щит заввишки 12 м, а на місці Бурунського Заднього – такий само дванадцятиметровий щит, але з топовою фігурою зверху.

У 1954 році споруди обох маяків відбудовано на колишніх фундаментах, встановлено той самий освітлювальний прилад, що був до війни, та переведено на електроживлення.

У 1985 році для безпечнішого плавання південною частиною Керченської протоки на башті було встановлено додатковий червоний постійний вогонь з дальністю видимості 18 миль, який світить у секторі 149°.


Маяк Комиш-Бурунський Передній
Географічні координати:
Широта – 45° 16.8' N
Довгота – 36° 24.7' Е
Висота башти від основи – 12 м
Висота вогню від рівня моря – 32 м
Дальність видимості вогню – 10 миль
Маяк Чурбаський Задній
Географічні координати:
Розташований за 5 миль від Переднього
Висота башти від основи – 31 м
Висота вогню від рівня моря – 125 м
Дальність видимості вогню – 20 миль

Маяки Комиш-Бурунський Передній та Чурбаський Задній утворюють створ 246,8°–66,8°, убезпечуючи таким чином плавання суден третім коліном каналу Керч-Єні-Кале.

Спочатку з метою безпеки плавання цим каналом на західному березі побудували дві дерев'яні чотиригранні башти з ліхтарями: одну – на краю стрімкого берега бухти Комиш-Бурун, другу – на височині за селом Чурубаш. Ці тимчасові маяки й повинні були вказувати шлях суднам, які прямували коліном каналу Єні-Кале.

Були спроби додатково побудувати маяки і на східному березі, та час довів, що найбільш надійними і зручними для користування були саме ці тимчасові маяки. Зваживши усі "за" і "проти", великий князь Костянтин Миколайович розпорядився, щоб замінили їх "міцними капітальними, зі зручними житловими приміщеннями" для обслуговуючого персоналу. Однак через брак коштів це розпорядження було виконано не одразу. Функціонувати маяки почали у другій половині XIX ст.: Комиш-Бурунський – у 1866, а Чурбаський – у 1872 році.

У лоції Чорного та Азовського морів, виданій у 1903 році, дається детальний опис цих маяків. Зокрема там сказано, що Комиш-Бурунський (Нижній створний) маяк побудовано на краю стрімкої кручі за 250 сажнів від низинного берега протоки. Кам'яну маякову башту, сполучену з житловим одноповерховим будинком, пофарбовано у червоний колір. Сукупна сила світла всіх шести приладів маяка дорівнює яскравості маяка 1-го розряду, світить він постійним червоним вогнем.

Маяк модернізовано у 1988 році (побудовано нову башту). Колір вогню не змінився – червоний.

Чурбаський (Верхній створний) маяк розташовано за 5 миль від Комиш-Бурунського на узвишші на захід від села Чурубаш. У 1985 році його було модернізовано, а в 1997 році проведено капітальний ремонт.

Чурбаський маяк належить до маяків 1-го класу, світить білим вогнем.


Киз-Аульський маяк
Географічні координати:
Широта – 45° 03.6'N
Довгота – 36° 22.4' E
Висота башти від основи – 31 м
Висота вогнів від рівня моря – 62 м
Дальність видимості вогнів: білого – 21,
червоного – 17, зеленого – 13 миль

Жодна з ділянок Чорного моря не була такою складною для мореплавців як Керченська протока і підходи до неї. Особливу небезпеку становили шлях вздовж мису Киз-Аул (у перекладі з тюркської "дівочий аул"), одноіменна банка за 9 кабельтових на південний схід від нього і купа каміння Єльчан-Кая (скелі Корабель-Камінь). Щоб огородити ці небезпечні місця та убезпечити плавання у цьому районі на найближчому до моря узвишші за 180 м від урізу води, у 1872 році було розпочато будівництво Киз-Аульського маяка, а у 1875 році завершено будівництво кам'яної восьмигранної башти, яку пофарбували білими та чорними вертикальними смугами. Поряд з баштою звели двоповерховий житловий будинок для обслуговуючого персоналу.

Діоптричний світлооптичний прилад, що встановили на башті, світив білим і зеленим постійними вогнями: білий – вказував безпечний шлях, а зелений – по один і другий бік від білого – застерігав мореплавців від надводних каменів Єльчан-Кая, рифу, що виступав від мису Желєзний Рог, а також від низки банок, що лежали поблизу цього мису. У 1930-х роках на маяку було встановлено радіомаяк, завдяки чому мореплавці отримали можливість надійно визначати своє місцезнаходження задовго до підходу до Керченської протоки.

З початком Великої Вітчизняної війни цінні прилади маяка було демонтовано і евакуйовано. Маяк на деякий час припинив свою роботу, та кораблі продовжували курсувати і вести нищівну боротьбу з ворогом. Допомагали їм у цьому маніпуляторні групи.

Декілька слів щодо каменів Єльчан-Кая. Ці скелі овіяні легендами. Колись, дуже давно, удар блискавки страшенної сили сколихнув усе навкруги, і гора Опук, мимо якої йшов корабель, розкололася, а її уламки посипалися у море, поховавши під собою корабель. На місці цієї катастрофи залишилося чотири камені, розташовані паралельно. Найбільший з них схожий на вітрильник, тому й називають сьогодні цю скелю Корабель-Камінь.

А під час Великої Вітчизняної війни ця скеля стала мовчазним свідком героїзму наших моряків-гідрографів. Лейтенанти Д.Г. Вижулла і В.Е. Моспан, ризикуючи своїм життям, у неймовірно складних погодних умовах піднялися на вершину 20-метрової скелі й запалили на ній ацетиленовий ліхтар, забезпечивши таким чином безпечне плавання нашим кораблям. Відважні моряки-офіцери загинули, але пам'ять про них живе й досі у серцях вдячних нащадків. Імена Вижулли та Моспана викарбувано на меморіальній дошці, встановленій у будинку гідрографічного відділу Чорноморського флоту РФ, їх фотокартки є на стенді музею у Головному управлінні навігації та океанографії у Санкт-Петербурзі.

Після визволення Криму Киз-Аульський маяк було відбудовано, а наприкінці 60-х років минулого століття – реконструйовано. Пізніше, у 1973 році, тут встановлено радіомаяк і змонтовано дизель-агрегат для автономного електроживлення, а вже у 1977 році до нього підведено зовнішню мережу електропостачання, проведено реконструкцію електросилового господарства.

Башта уночі, для кращої видимості, підсвічується прожектором.


Маяк Чаудинський
Географічні координати:
Широта – 45° 00.3' N
Довгота – 35° 50.3' Е
Висота башти від основи –16 м
Висота вогню від рівня моря – 37,0 м
Дальність видимості вогню – 17 миль

У Лоцманських примітках Гідрографічного департаменту за 1888 рік знаходимо повідомлення, що маяк, побудований на узвишші мису Чауда у 1886 році, призначено "... для запобігання нещасним випадкам із суднами, що прямують у Керченську протоку, і щоб полегшити суднам підхід до Феодосії".

Світло на маяку було дуже яскравим завдяки застосуванню лампи з шести концентричних світил, навіть удень вогонь було видно майже за 20 миль.

Після Великої Вітчизняної війни (у 1956 р.) маяк реконструйовано, а у 1978 році – капітально відремонтовано. Як і більшість маяків, Чаудинський нині переведено на зовнішнє електропостачання, замінено на ньому світлооптичні прилади.


Маяк Іллінський
Географічні координати:
Широта – 45° 00.8' N
Довгота – 35° 25.4' Е
Висота башти від основи – 15 м
Висота вогню від рівня моря – 65 м
Дальність видимості вогню – 21 миля

Історія будівництва цього маяка, як і його назва, є незвичайною. Щодо назви, то її маяк дістав завдяки своєму місцерозташуванню, а саме, мису Святого Іллі, на крутому березі якого його побудовано. Мис цей є західним вхідним мисом Феодосійської затоки, на березі якої розташувалися місто і порт Феодосія.

Феодосія з давніх-давен (приблизно ще з VI ст. до н.е.) була місцем жвавої торгівлі. Греки привозили сюди прянощі, шовк, зброю, вино, обмінюючи все це на зерно, шкури, рибу, сіль, що доставлялися скіфами і таврами з північного Причорномор'я і Приазов'я. Саме тоді і постало питання про безпеку мореплавства, зокрема позначення підходів до порту. Яким чином і коли тут з'явилися перші навігаційні знаки – невідомо. Проте в одній із легенд сказано, що мореплавці при підходах до порту орієнтувалися на вогонь свічок, що горіли у прибережній каплиці, збудованій на знак пам'яті про закоханих, які розбилися на шлюпці об камінь, що відірвався від величезної скелі та упав у море. Лише у другій половині XIX ст. згадується, що"... у Феодосійській бухті горіли портові вогні".

Торговельний порт розвивався, інтенсивність руху суден зростала, дедалі частіше траплялися випадки аварій, зіткнень човнів, що призводили до загибелі мореплавців. Крім того, біля мису Святого Іллі майже завжди шаленів шквалистий вітер, що теж становило серйозну небезпеку. Висловлювалися пропозиції щодо будівництва маяка, та вони не були підтверджені основним – відповідними коштами. Розв'язав цю проблему один випадок. Дружина дійсного статського радника Євдокія Миколаївна Рукавишникова, перебуваючи у Феодосії, де її син проходив курс лікування від туберкульозу, неодноразово чула про корабельні аварії, загибель моряків. І тоді вона вирішила на знак подяки місту, де вилікувався її син, збудувати за свої кошти маяк, який би запобігав корабельним аваріям, освітлюючи мореплавцям підхідний шлях. Щоправда, їй довелося докласти чимало зусиль та проявити ви-нахідливість, аби втілити свій задум у життя.

У 1899 році на зібрані Рукавишниковою кошти за 5 км від Феодосії, на південно-східному березі мису Святого Іллі, на висоті 64 м від рівня моря в ажурній дерев'яній будці на дерев'яних козлах було встановлено освітлювальний апарат системи Ландберга з частим змінним (білий змінювався зеленим) вогнем. Дальність видимості вогнів становила 8 і 3 милі відповідно.

У 1912 році маяк перебудували. Замість дерев'яних козлів встановили металеві, а також металевий ліхтар з діоптричним світлооптичним приладом 6-го розряду. Це збільшило дальність видимості вогню на декілька миль. Встановили тут і пневматичну сирену, яка посилала сигнали високої й низької тональності. Бачив маяк і жахи Великої Вітчизняної війни: разом з Феодосією він був окупований німецькими загарбниками, котрі прямо біля башти встановили артилерійську батарею. Це була зручна мішень для радянських військових кораблів, і коли підчас проведення великої Керченсько-Феодосійської операції ескадрений міноносець "Желєзняков", обрушивши весь вогонь своїх гармат на цю батарею, розбив її, то постраждав і маяк. Після визволення Феодосії на місці зруйнованого маяка було встановлено тимчасовий вогонь. Нову ж маякову башту, яку ми бачимо сьогодні, і маякове містечко було відбудовано у 1953–1955 роках. У 1954 році маяк переведено на електроживлення, для чого встановили дизель-електричні агрегати і стаціонарну акумуляторну батарею. Нині у ліхтарній споруді встановлено сучасний світлооптичний прилад з тривалопроблисковим білим вогнем. Для кращої видимості башта з 1978 року підсвічується проблискатором.


Маяк Меганомський
Географічні координати:
Широта – 44° 47.5' N
Довгота – 35° 04.9' Е
Висота башти від основи – 12 м
Висота вогню від рівня моря – 99 м
Дальність видимості вогню – 25 миль

Питання про встановлення світного маяка на кам'яному мисі Меганом порушувалося мореплавцями неодноразово. І для цього було чимало підстав, головна з яких – надто велика ймовірність зіткнення з мисом, який виступає далеко в море, наближаючись до морських шляхів з інтенсивним рухом. Гідрографічний департамент Росії розглянув вимоги мореплавців і у плані на 1879 рік було передбачено будівництво маяка на мисі. Однак втіленню цього пункту плану в життя завадила Російсько-турецька війна 1877–1878 років. Лише у 1894 році він почав реалізовуватися. З огляду на те, що місце, де мав будуватися маяк, безлюдне та важкодоступне, спершу взялися за прокладання дороги протяжністю майже б км. Водночас з баштою будували й житлові та побутові приміщення. Роботи велися інтенсивно, і вже 15 вересня 1895 року маяк було введено в дію.

На відміну від інших маяків, на Меганомському було встановлено найкращі на той час світлооптичні прилади, закуплені у Франції, які забезпечували необхідну швидкість та надійність зміни проблисків. Вогонь на маяку був білого кольору, мав обертальний характер, працював у режимі: потужні короткі (1/3 секунди) і менш інтенсивні, але триваліші (6 секунд) проблиски з трисекундними перервами між ними.

У первісному вигляді маяк проіснував до Великої Вітчизняної війни, але, будучи розташованим у районі жорстоких боїв, зазнав руйнувань. Лише після визволення Криму маяк відремонтовано, в освітлювальному приладі змонтовано новий гасожаровий пальник, приведено до ладу житлове приміщення, під'їзну дорогу.

Маяк постійно удосконалювався: у 1959 році тут демонтували гасожаровий пальник, а світлооптичний прилад перевели на електричний струм. Для цього було встановлено дизель-агрегати, а електричний маяк ЕМ-35/1 з чотирма лінзами Л-350 замінив світлооптичний прилад. Але і його невдовзі (1960 р.) було замінено на сучасніший, а саме – електромаяк ЕМВ-3. У 80-ті роки минулого століття до маяка підвели зовнішнє електроживлення, встановили резервний вогонь з проблисковими приладами. У 2004 році світлооптичний прилад було замінено на АСА-500.


Маяк Рибачий
Географічні координати:
Широта – 44° 45.8' N
Довгота – 34° 35.2' Е
Висота башти від основи – 21 м
Висота вогню від рівня моря – 130 м
Дальність видимості вогню – 18 миль

Маяк Рибачий розташований на південному узбережжі Кримського півострова на височині мису. Введений в експлуатацію 28 грудня 1968 року, він гарантує суднам безпеку плавання вздовж узбережжя. Це перший автоматичний світний радіомаяк з баштою заввишки 16 м і електроживленням від вітроелектроустановки. На ньому встановлено світлооптичний автоматичний апарат АСА-500 під номером один і радіомаяк маркерний МРМ-61. Башту побудовано із інкерманського каменю.

У 1985 році маяк Рибачий модернізовано – підключено до зовнішньої електромережі, демонтовано радіомаяк, замінено світлооптичний прилад, дизель-електричні агрегати, акумуляторну батарею, встановлено резервний вогонь з проблискатором.


Маяк Павловській Передній створний
Географічні координати:
Широта – 45° 18.3'N
Довгота – 36° 27.3' Е
Висота башти від основи – 17 м
Висота вогню від рівня моря – 65 м
Дальність видимості вогню – 16 миль
Маяк Павловській Задній створний
Географічні координати:
Розташований за 3,6 кбт від Переднього
Висота башти від основи – 15 м
Висота вогню від рівня моря – 105 м
Дальність видимості вогню – 15 миль

Незважаючи на те, що у 1853–1856 роках точилася Кримська війна, яка, безумовно, стримувала роботи з навігаційного обладнання Керченської протоки, на той час вже доволі точно було визначено фарватери і їх географічні напрямки, які вели до Керчі та в Азовське море. Для забезпечення надійного та безпечного плавання протокою у 1863 році на території фортеці на мисі Павловському, що на південь від м. Керч, було побудовано однойменний маяк. 9 червня того ж року на ньому вперше засвітився вогонь.

На маяку було встановлено катодіоптричний світлооптичний апарат 3-го розряду з двома постійними кутовими вогнями, що огороджували фарватер із заходу від рифу Такил, а зі сходу – від рифу Ак-Бурну. Висота вогню від рівня моря становила 22 м, а дальність видимості – 14 миль.

Водночас із поглибленням та розширенням фарватеру Керченської протоки вдосконалювалося і її навігаційне облаштування. Так, у 1884 році для обладнання створу, який мав сприяти безпечному плаванню південним (першим) коліном каналу, за Павловським маяком, на відстані 257 м від нього на узвишші побудували дерев'яний знак у вигляді вежі з чотирма підпорами та двома горизонтальними рейками зверху. Пізніше, у 1907 році, на цьому місці було побудовано Задній (Верхній) Павловський маяк, висота вогню якого становила 103 м від рівня моря, і світив він постійним червоним вогнем.

У роки війни Павловські маяки, на відміну від багатьох інших, не було евакуйовано. Вони до останнього дня оборони служили корабельній артилерії, після чого були погашені.

Після війни обидва маяки було відремонтовано та введено в дію: Задній – у 1946 році, Передній – у 1952 році.

Сьогодні Передній маяк Павловського створу світить червоним проблисковим вогнем, забезпечуючи дальність видимості до 16 миль.

Задній маяк створу, заввишки 10 м, освітлює той самий сектор моря, але постійним червоним вогнем, який видно за 19 миль.

Обидва маяки обладнано додатковими білими вогнями, що світять у постійному режимі і вмикаються вдень, а також пасивними радіолокаційними відбивачами.


Маяк Бирючий
Географічні координати:
Широта – 46° 05.5' N
Довгота – 34° 59.5' Е
Висота башти від основи – 25 м
Висота вогню від рівня моря – 27 м
Дальність видимості вогню – 15 миль

Порт Генічеськ ще здавна посідав важливе місце серед портів півдня Росії. Та на підході до нього з півдня у північно-західній частині Азовського моря коса Бирючий Острів завжди становила небезпеку для мореплавців. Саме це і спонукало до встановлення тут навігаційних знаків, які забезпечували б необхідну безпеку мореплавства. Спочатку косу було огороджено двома знаками, які встановили на краю низинного піщаного східного берега. Та справжній маяк тут збудовано лише у 1878 році, але через Російсько-турецьку війну 1877–1878 pp. введено в дію через п'ять років – 21 жовтня 1882 року. На білій кам'яній круглій башті заввишки 24,7 м було встановлено діоптричний світлооптичний апарат, який світив постійним білим вогнем, охоплюючи сектор моря від 78° 45' до 33° 45' (цей сектор постійно змінювався). Дальність видимості вогню досягала 8,3 миль. У тому ж 1882 році Гідрографічний департамент у річному звіті зазначав: "Завдяки будівництву і вогню цього маяка на краю низинного Бирючого півострова судна отримали можливість доступу у нічний час до міста Генічеськ. Власне ж захід на рейд буде безпечнішим після відкриття освітлення Генічеського маяка".

За тривалий час свого існування маяк Бирючий неодноразово зазнавав ударів стихії. Один із них стався взимку 1886 року. Зима тоді була надто вітряною. Потужні шторми призвели до затоплення коси, дісталося і маяку. За свідченнями очевидців, під натиском ураганів хиталася навіть кам'яна башта! В результаті цього на ній з'явилися тріщини, які невдовзі було ліквідовано зусиллями маяковиків. Багато зробили вони й для благоустрою навколишньої території. Пустельна та гола місцевість повільно і впевнено прикрашалася деревами, кущами, квітами. Сюди завезли фазанів, оленів.

Велика Вітчизняна війна також зачепила цей куточок узбережжя Азовського моря. З вересня 1941 до 30 жовтня 1943 року Генічеськ та його околиці перебували у руках німецько-фашистських загарбників. Під час визволення Криму маяк зазнав значних пошкоджень. У 1957 році довелося на місці старої збудувати нову білу шестигранну башту заввишки 25 м. Заново було відбудовано й маякове містечко. У 1984 році маяк Бирючий модернізували, капітально відремонтувавши, встановили на ньому сучасне обладнання, яке забезпечує надійну роботу світлооптичних приладів. У 1993 році маяк, останній на Азовському морі, було підклю-чено до зовнішньої електромережі.


Маяк Генічеський
Географічні координати:
Широта – 46° 10.9' N
Довгота – 34° 49.3' Е
Висота башти від основи – 18 м
Висота вогнів від рівня моря:
червоного – 22 м; білого – 19 м.
Дальність видимості вогню:
червоного – 8 миль, білого – 13 миль

Селище Генічеськ як порт почали використовувати з 1860 року. Спочатку там не було портових споруд і завантаження рейдових барж здійснювалося безпосередньо з берега. Та пожвавлення і розширення торгівлі, судноплавства потребувало не лише сучасних причалів, а й навігаційного огородження підходів до них. З цією метою Російське товариство промисловості й торгівлі запланувало викопати морський канал через бар у гирлі протоки Тонка, збудувати дерев'яну набережну, обладнати портову територію і замостити камінням під'їзні шляхи до порту. Водночас було вирішено збудувати і маяки, які огороджували б підходи до порту, вказуючи суднам шлях на рейд.

З будівництвом не забарилися. Це були маяки Бирючий та Генічеський, будувати які почали водночас. Перший із цих маяків мав показувати безпечний шлях на рейд, другий – попереджувати мореплавців про небезпечну Бирючу косу, що лежала на шляху до Генічеська. Будівництво маяка у північній частині міста на узвишші західного берега Генічеської протоки завершили у 1879 році. Це був білий двоповерховий будинок з чотиригранною баштою посередині фасаду, що дивився у бік моря.

Через Російсько-турецьку війну 1877–1878 років маяк протягом шести років не світив, а функціонував як несвітний навігаційний знак. Лише восени 1883 року Гідрографічний департамент опублікував у газетах повідомлення мореплавцям: "... з 16 жовтня поточного року введено в дію вогонь Генічеського берегового маяка, побудованого у місті Генічеськ на широті 46°10'53"N і довготі 34°50'00" від Гринвіча... Два його світні прилади, які встановлено вертикально один над одним по одному у кожній башті, світять постійним червоним вогнем під кутом 22° від SO 14° до SO 36° істинні. Висота вогню від рівня моря – 81,5 фута, математичний горизонт – 10,4 милі".

Східна межа сектора захищала мореплавців від п'ятиметрової обмілини, що лежала на захід від Бирючої коси, а інша, що поближче до Генічеська, вказувала на початок Генічеського підхідного каналу, будівництво якого було завершено у 1900 році.

Дуже постраждав маяк від артилерійських обстрілів та бомбардувань у роки Великої Вітчизняної війни. Проте у 1944 році його було відремонтовано і введено в дію. Відреставрували маяк у 1961 році. Такий зовнішній вигляд він має і сьогодні. У 1977 році на маяку встановлено додатково білий проблисковий вогонь, а в 1990 році – радіомаяк.


Маяк Бердянський Верхній
Географічні координати:
Широта – 46° 46.0' N
Довгота – 36° 45.9' Е
Висота башти від основи – 33 м
Висота вогню від рівня моря – 72 м
Дальність видимості вогню – 19 миль

Маяк побудовано у 1878 році, щоб зробити безпечнішим захід до Бердянського порту. Спочатку це був несвітний знак, який мав назву Бердянський портовий. Та згодом (у 1883 р.) на ньому встановили освіт-лювальний прилад. З цього приводу Гідрографічний департамент у Лоцманських примітках повідомляв мореплавцям: "З 1 жовтня 1883 р. починає світити Верхній Бердянський маяк, розташований на північно-західній околиці м. Бердянськ... Маяк кам'яний, білого кольору, має вигляд чотирикутної двоповерхової башти, сполученої з житловим будинком. Два освітлювальні прилади, встановлені вертикально один над одним, по одному на кожному поверсі башти, світять постійним білим вогнем під кутом 30° від SW 16° 30' до 46° 30'. Висота вогню від рівня моря – 165 футів, а математичний горизонт – 14,7 милі".

З початком Великої Вітчизняної війни за наказом командування Чорноморського флоту маяк було погашено. Але він і далі залишався не лише надійним орієнтиром, а, на жаль, і мішенню для ворожих ар-тилеристів і льотчиків. Проте за час бойових дій на маяку було пошкоджено лише ліхтарну і частково господарські споруди. Башта вистояла, але після війни її також перебудували. У 1977 році у ліхтарній споруді башти встановлено електричний світлооптичний прилад типу ЕМВ, який світив у секторі 100°–250° червоним проблисковим вогнем, забезпечуючи дальність видимості вогню до 19 миль.

Сьогодні на маяку функціонує девіаційний радіомаяк, є автономне електроживлення.


Маяк Бердянський Нижній
Географічні координати:
Широта – 46° 38.2' N
Довгота – 36° 45.8' Е
Висота башти від основи – 19 м
Висота вогню від рівня моря – 24 м
Дальність видимості вогню – 15 миль

В Азовському морі є чимало небезпечних для мореплавства місць і районів. Бердянська коса серед них – найнебезпечніша. Вона виступала трикутником на південь, а потім, відхиляючись на південний захід, зву-жувалася на середині і знову розширювалася в кінці. Загальна довжина цієї коси 8 миль.

Неважко собі уявити, з якою обережністю мореплавці підходили до порту Бердянськ, та все одно не обходилося без посадки на мілину. А з розширенням вантажоперевезень такі неприємності почали траплятися доволі часто. Тому неодноразово й поставало питання про встановлення тут навігаційних знаків, зокрема маяка. У 1838 році на косі за 600 м від її краю було побудовано маяк, який почав діяти із 3 вересня того ж року. У п'ятиповерховій ліхтарній споруді було встановлено освітлювальний прилад з 15 лампами і рефлекторами, що світили на висоті 25,5 м над рівнем моря білим проблисковим вогнем на 10 миль.

Складною була служба на цьому маяку. По-перше, тут не було питної води і її доводилося привозити з Бердянська, що за 25 км. По-друге, доволі часто у штормову погоду кінець коси, де стояв маяк, перемивало водою і тоді сполучення з містом переривалося, а до маяка можна було дістатися лише шлюпкою. І так багато днів поспіль.

Знаменною подією у житті маяка Бердянський Нижній стало переведення його на електроживлення. Він став другим електричним маяком у Росії після Одеського і 15-м електричним маяком у світі (всього на той час у світі налічувалося понад 5 тисяч маяків. – Авт.). Щоправда, перші електромашини були ненадійними, часто виходили з ладу, і тоді знову доводилося повертатися до масляних ламп. Тільки у 1911 році старі парові котли та електрогенератори було замінено на нові, більш надійні та потужніші, а поряд з маяком встановлено 20-пудовий дзвін, щоб подавати під час туманів, снігових заметілей тощо звукові сигнали. Діяв тут і паровий ревун, який складався з трьох ріжків різного розміру і типу.

Як і увесь цей регіон, маяк теж зазнав руйнувань воєнного лихоліття. У Першу світову війну Бердянський Нижній вмикався епізодично, та згодом його зовсім загасили. Постійне електричне освітлення поновили лише у 1923 році. На початку жовтня 1941 року Бердянська коса, а з нею і маяк, були окуповані ворогом і перебували в його руках до 17 вересня 1943 року, тобто до їх визволення десантниками морської Азовської воєнної флотилії. Під час бойових дій будівля маяка дуже постраждала.

Уперше після війни Бердянський Нижній запрацював лише у 1947 році, повністю його відбудовано у 1956 році, а двома роками пізніше тут встановили радіомаяк. Через 20 років маяк було модернізовано, капітально відремонтовано і встановлено на ньому радіолокаційний маяк-відповідач. Сьогодні, окрім власне маякової башти та двоповерхового житлового будинку, тут прокладено місцеву тепломережу, є надійні агрегати електроживлення.


Білосарайський маяк
Географічні координати:
Широта – 46° 52.9' N
Довгота – 37° 19.5' Е
Висота башти від основи – 21 м
Висота вогню від рівня моря – 21 м
Дальність видимості вогню – 14 миль

Найдавніший маяк на узбережжі Азовського моря. Його встановлено на південно-західному краю Білосарайської піщаної коси, що простягнулася у море на південний захід від порту Маріуполь. Будівництво кам'яного Білосарайського маяка розпочалося 16 квітня 1835 року, а вже у 1836 році він почав діяти.

Маяк було побудовано зі знанням справи. Фундаментом для нього стали палі, забиті на велику глибину. Башта мала 5 поверхів, на останньому з яких було встановлено ліхтар з катоптричним освітлювальним апаратом з 14 ламп і рефлекторів. Маяк світив білим вогнем, забезпечуючи дальність видимості до 9,8 миль.

Про добротність будівлі свідчить той факт, що навіть через 40 років (1875 р.) в акті перевірки зазначалося, що "... башта у відмінному стані і може ще довго послужити мореплавцям, потрібно лише замінити ос-вітлювальний апарат на сучасніший та перебудувати житлові й службові приміщення, які стали непридатними".

У 1878, 1890, 1902 роках обладнання маяка оновлювалося. На його території з'явилися новий флігель для обслуговуючого персоналу, парова сирена, яка сигналами попереджала про небезпеку, новий діоптричний світлооптичний апарат з гасожаровою лампою, що значно підсилювала яскравість світла.

Маяк благополучно пережив Першу світову і громадянську війни, а ось під час Великої Вітчизняної був дуже пошкоджений. Проте у 1955 році йому було повернуто колишній вигляд, а застарілий навігаційний апарат замінено. Трохи пізніше, у 1973 році, на маяку встановили наутофон і автоматизований дизель-генератор, у 1979 році – автоматизований навігаційний радіомаяк АНРМ-50. Маяк було оснащено також групою пасивних радіолокаційних відбивачів і радіолокаційним маяком-відповідачем (1986 p.).

Нині маяк Білосарайський світить білим вогнем, що затемнюється. Вночі башта підсвічується прожектором.


Картографічна продукція

До Ваших послуг пропонуємо широкий вибір картографічної продукції, посібників, каталогів, та багато іншої корисної продукції, розроблених державною установою «Держгідрографія»